Уперше це відео показав мені тато. Серед задимленого морозяного Майдану грав піаніст. Він нічим не відрізнявся від майданівців – теплий камуфльований одяг, балаклава і руки, почервонілі від холоду. Музика звучала, на мій погляд, дуже сміливо. Мені, тоді восьмикласниці, було трохи страшно. Я дивилася телевізор, притиснувшись до тата, і не могла повірити, що це відбувається у Києві, який ми так любили, часто їздили на екскурсії, захоплювалися його красою і величчю.

         А тут стільки смертей, стрілянина, і чим важче, тим більше людей збиралося на Майдані.

         Тато заспокоював, говорив, що боятися не треба, треба захищати свою домівку і додавав:

•  У тебе ж є я і, подивись, скільки людей зібралося там. Разом ми велика сила.

Навколо піаніста стояли люди, переважно чоловіки. Дехто був у балаклаві, а в декого - закіптюжене обличчя, а в очах – рішучість і віра.

         А потім був кривавий січень 2013-го. Сергій Нігоян почав відлік Небесній Сотні. Кобзареві рядки в його вустах зазвучали тоді на весь світ:

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

         У соцмережах з’явилося повідомлення, що Сергій і Піаніст були друзями…

         З татом бачимося рідко. Він весь час або у полі, або ремонтує техніку. Коли  нам випадало зустрітися, я розповідала тривожні новини, а він ставав усе мовчазнішим, задумливим. Якось наче пожалівся, що не служив строкової служби, бо мав уроджену хворобу серця. Часто сидів задумливо, слухав музику Піаніста.

         А мені хотілося більше дізнатися про музиканта, гра якого хвилювала, гуртувала людей. Я вже починала розуміти, що це якась особлива музика Майдану, музика Революції.

         Він продовжував ховати своє обличчя за балаклавою, але душа відкривалася людям музикою Яна Тірсена, французького музиканта і композитора.

         Стало відоме і його ім’я – Богдан. Він закінчив музичну школу, грав на фортепіано. Потім був час, коли йому здалося, що музика нікому не потрібна. Події на Майдані знову повернули його в музичну стихію, яка запалювала вогонь в серцях, висловлювала почуття. Про це свідчили багаточисельні перегляди в соціальних мережах.

         Після розстрілу Небесної Сотні Піано-Екстреміст (так почали називати його всі) втратив багатьох побратимів, з якими боровся пліч-о-пліч. Він зрозумів, що їх вже ніколи не побачить. Тому вирушив із своєю музикою на Західну Україну, адже більшість з них була родом звідти. Він грав на площах, відкритих сценах Івано-Франківська, Тернополя, Рівного, Львова, Ковеля. Не любив багато говорити, бо його музика була зрозумілішою, ніж слова.

         Я ніколи не думала, що мій тато-хлібороб може так схвильовано реагувати на неї.

         У одному інтерв’ю ми з татом прочитали слова Піано про те, що будь-яку справу треба доводити до кінця навіть тоді, коли опускаються руки. Тато посміхнувся і ствердно кивнув головою. Це було на початку квітня 2014-го.

         А 30 квітня мій тато зранку тихенько зник з дому, нікому нічого не сказавши. Мама спохватилася, що немає речового мішка, деяких нових речей, які він просив маму купити або придбав сам.

         Після обіду дзвінок з військкомату у сільську раду сповістив про те, що Губський Ян Іванович взятий на військову службу і буде освоювати фах зв’язківця аж у Полтаві. Для мами і бабусі це був грім з ясного неба, а я зрозуміла, про що замислювався мій татусь, пригортаючи мене.

         З’явилося якесь дивне відчуття пустки. Пустки в усьому: в хаті, у дворі, у школі, не хотілося гратися, холод заповнив душу. Весняні клопоти не відволікали від тривоги, аж поки тато не запросив нас на присягу до Полтави.

         Важко підібрати слова, аби описати, що відчуваєш, коли найріднішої людини не бачиш так довго.

         Він стояв підтягнутий, стрункий, схожий на молоденького юнака-солдата. Я не повірила своїм очам, що це тато, доки не притулилася до рідного обличчя. Мама розплакалася, а мені здавалося, що я тримаюся, але чогось по обличчю котилися струмки сліз.

         Мама, дорікаючи, запитала:

• Хіба так можна?

У відповідь почула:

• Так треба! Ми мусимо себе перебороти, коли у небезпеці найрідніше – твоя земля, твоя родина. Я інакше не міг.

Знайомилися з Полтавою і говорили, говорили. Увечері в готелі тато спитав мене, чи слухаю нашу музику. А я нічого нового не могла йому розповісти. Вперше відчула щось схоже на сором.

Повернувшись додому, почала збирати нові відомості про Піано-Екстреміста.

Його кликали виступати у найбільші міста України. Він розширював свій репертуар: звучала класика, неокласика, кавери на різні композиції, обробка народних пісень. Кожен виступ закінчував Державним Гімном України, який підхоплювали всі слухачі. Кошти, зібрані на концертах, використовував для підтримки військовослужбовців. Виступав перед воїнами на передовій. Вони дякували йому і просили грати, грати.

У Полтаві, Миргороді, Лубнах грав Шевченкову «Реве та стогне Дніпр широкий». Багатоголосся глядачів, що співали ці рядки, луною котилося по всій Україні.

Коли тато приїхав у першу відпустку з передової (воював під Попасною на Луганщині), я з нетерпінням чекала моменту, щоб розповісти все, що знаю про нашого з ним Музиканта. Вже на той час мала відеоролики із записами його власних композицій: «Ранок після жахливої ночі» та «У кожного своя війна».

Тато переписав усе собі на телефон.

 Десять днів пролетіли щасливою миттю. Запам’яталися татові слова:

• Знаєш, доню, музика нас рятує.

Проводжали батька не лише ми. Зібралося чимало людей. Кожен ніс якусь передачу для захисників, аби вони знали,що в теплі і затишку нам не байдуже, що відбувається на сході.

…Потужні акорди перепліталися з нотками смутку. Я дуже часто в них чула найбажаніше:

• Повертайся живим! Повертайся живим!

Липневе сонце припікало нестерпно. Достигли темно-червоні черешні на татових двох деревцях, які він посадив для мене і мами. Я зривала соковиті ягоди і трохи жаліла, що їх і цього літа не скуштує тато.

    Рипнула хвіртка. Чомусь забилося серце. Обернулася – на мене весело дивилися рідні очі. Повернувся! Живий! Господи! Я – найщасливіша в світі людина!

Надвечір’я у нашому дворі було багатолюдним. Усі вітали нас, бо знали як ми чекали. Тато був небагатослівним, а згодом зайшов до хати.

Як і колись, ми знову слухали музику Піано. Мені вчувалися в ній вже інші слова:

Ми б не боролись,

     якби не любили

                     землю,

яка нас усіх

                   народила

    Яка ж вона довга і нелегка, дорога війни і музики! Дорога, якою впевнено йдуть усі, хто хворіє перемогою.