| У Катеринівку вступила осінь. Тривожна і прекрасна, прозора, як сльоза, і золотава, як тепле сонечко. Повітря дзвенить відлунням Майдану, Революції Гідності, важкого стогону війни. Опалені душі освічує високе слово Поета. Воно потужно звучить над тривогою і болем, возвеличує мужність, дає силу перемогти. Рік боротьби за свою землю і рік Великого Шевченка.
Осінь плаче. Світ замкнувся у напрузі… Треба бути сильним, розважливим, щоб зрозуміти, хто твій ворог, а хто друг…
У школі, починаючи із січня, щодня звучить слово Кобзаря. Збираємося у нашому залі і почергово говоримо Його високим віршем.
Заключний день поетичного марафону був багатолюдним: прийшли наші батьки, бабусі, гості. Відчувається, як по-новому сприймається Шевченкове слово. Глибока тиша і глибокі почуття, викликані жагою справедливості.
Ось могутньою хвилею зринуло до стелі: «Реве та стогне Дніпр широкий…». Зал піднявся. Я ніколи не відчував такого єдиного пориву душ: співали всі. Голоси звучали злагоджено, впевнено.
Серед глядачів побачив Віру Василівну Олійник, мою добру знайому. Та й хто у Катеринівці не знає працьовитої тваринниці, талановитої, співучої, завжди красивої жінки. З імпровізованого хору виділявся її соковитий сильний голос, а з очей котилися сльози.
Після свята вона підійшла до нас, привітала з тим, що ми стали справжніми дітьми своєї країни. Особливо раділа, що такими ростуть її внуки – Василько та Марійка.
За кілька днів ми знову зустрілися з тіткою Вірою, і вона розповіла про цікаву і незвичайну людину, яка згуртувала навколо пісні співучих жінок із нашого маленького села. Протягом багатьох років несли вони людям щиру українську пісню.
Мелодію його акордеона ніколи не забуде той, хто хоча б один раз чув, як вона звучить. Іван Кузьмович Буглак був дуже скупий на слова, а от за допомогою інструмента говорив багато. Вроджений талант муз
ики, що самотужки освоїв гармошку, баян, акордеон, вражав навіть професійних музикантів. Послухавши перші акорди незнайомої пісні, він безпомилково починав її награвати. Десятки, а то навіть сотні пісень звучали у виконанні колективу не лише в рідній Катеринівці, а й у навколишніх селах Олександрівці, Лідино, Свидовці. Переповнені зали захоплено аплодували самодіяльним артистам.
А були моменти, коли співачки із-за куліс виходили у глядацький зал, аби почути сольний виступ Івана Кузьмовича.
На сцену його виводила дружина, допомагала стати в центрі. Западала тиша… Вправні пальці, легко торкаючи клавіші, відтворювали знаменитий полонез Міхала Клеофаса Огінського «Прощання з батьківщиною». Музику, затамувавши подих, слухали навіть ті, хто був дуже далеким від неї. Незрячий музикант ставав володарем душ. Шквал оплесків – то щира подяка його талантові.
Але найбільше Іван Кузьмович любив традиційний фінальний виступ колективу під час концерту. Вони виконували Шевченкову пісню «Реве та стогне Дніпр широкий». Безумовно разом із артистами, стоячи, співали всі глядачі. Вони уважно дивилися на порухи голови маестро, який незримо керував могутнім хором. Ось так Кобзарева пісня об’єднувала весь час людей. Цей момент зворушив Віру Василівну, коли вона була на нашому святі і щиро раділа, що нинішнє покоління продовжує святу справу.
Івана Кузьмовича, його дружини вже немає. Але музика живе, бо своїм талантом він щиро нагородив своїх доньок, а односельці завжди пам’ятатимуть цю світлу незвичайну людину.
Осінні сутінки накидають на плечі саду вечорову хустину. Прохолодну тишу порушує гупіт достиглих яблук. На зміну тривозі приходить тихий упевнений спокій.
Вже не плаче осінь. Вона устеляє золотим листом дорогу надії, віри. Ми сильні, такі сильні, як герої моєї розповіді. А силу життя не вбити, не перемогти!
|