Село на нашій Україні –

Неначе писанка село…

Т. Шевченко

Лидин… На жодній мапі України немає назви цього маленького села.

Тут народилася моя мама, живе дідусь.

         У селі десятків зо два хат. Гарних, чепурних, є зовсім оновлені, красиві. І дуже тихо. Хіба що півні порушують тишу чи обзиваються собаки, які вірно стережуть подвір’я.

         А от посередині села розташований диво-парк, якому вже більше ста десяти років. Уявляєте – кілька гектарів більше, ніж столітніх беріз, дубів, канадських кленів, грабів, акацій, ясенів! Правда, дідусь каже, що це тільки те, що лишилося від нього, бо чимало нечистих рук випиляли красиві дерева. Сосен, наприклад, не лишилося жодної. Але все одно – це диво, створене так давно паном, прізвище якого Храповицький (це все, що про нього пам’ятають нинішні жителі), вражає і досі.

         Парк вабить до себе всіх, хто буває в Лідині. А для мене він став улюбленим місцем. Знаєте чому? Тут живе осінь. І це не фантазія! Я давно підмітила, що саме звідси золота фарба цієї чарівниці розливається на навколишні села. А в парку – її казковий палац. Скільки кольорів! А які різноманітні, вишукані!

         На встелену золотом землю боязко ступати, аби не пошкодити золототканого килима. Вгору ж глянеш – очей не можна відвести від розфарбованих у червоний, жовтий, зелений колір верхівок десятиметрових дерев. Поміж ними у проміжки ллється небесна блакить. І тиша.

         Таким палацом навіть птахи, що залишилися на зиму, милуються мовчки.

         Зручно вмощуюся на зваленому вітром довжелезному стовбурі канадського клена. Припадаю вухом до нього: хочу послухати, про що мовчить цей велетень? Ледь вловлюю тихенький шум. Мовчить клен, а з-під жовтого листу під ним виглядають маленькі шапочки опеньок. От приємний сюрприз! Чому я не художник?! Треба спробувати це намалювати!

         Іду до Панської долини. Тут є чудове місце: серед чотирьох беріз лишилося три пеньки. На них дуже зручно сидіти і слухати осінь. Заплющую очі і вже не вперше уявляю широкий став, обсаджений плакучими вербами. Його плесо прикрашають білі квіти водяних лілій. Місток, а по ньому йде замріяна молода панночка, нахиляється до води і милується своєю вродою.

         Нема вже того ставу. Тепер Панська долина – грибне місце, тут часто буває людно.

         Із північного боку парку ростуть дуби, їх залишилося всього сім. Але які богатирі! Кожен із них розкинув свої гілки-крила і на тлі різнокольорової гами інших дерев просто вражає своєю могутністю. Мені здається, що ті люди, які хотіли б поживитися парковим багатством, їх бояться. З цього боку майже нічого не пиляють.

         Виходжу на галявину, порослу вже сухою травою. Ще квітнуть подекуди зонтики деревію. Ось і стежка, що веде до дідусевої хати.

         Жителі Лідина називають парк душею села. Кажуть, якби не він, тут вже зовсім не було б людей. Декому із молодших пропонували перебратися в сучасні будинки у сусідню Олександрівку. Вони не погодилися, бо не можуть жити без душі, яка лишиться тут.

         Над столом під іконами дідусь почепив рамку із улюбленою світлиною. На ній усміхаються бабусі із ансамблю народної пісні «Джерело». Вони одягнені в костюми, які носили їхні матері. На початку дев’яностих в Лідин приїздили члени журі обласного конкурсу народних колективів, щоб відібрати учасників для виступу в Чернігові. На той час «Джерело» вже було переможцем цього конкурсу в Бобровиці. Дідусь з гордістю розповідає, як співачки відмовилися співати на сцені сільського будинку культури. Свій концерт вони дали на мальовничій галявині парку перед дубами. Звичайно ж, вони виступили на заключному концерті в Чернігові, а гості були вражені не лише талантом бабусь, а ще й дивовижним краєвидом парку, духовною святинею жителів Лідина.

         Ось така історія. Пане Храповицький, як хочеться подякувати вам за шляхетний величний вчинок, який вже друге століття є джерелом світла і натхнення для сільських жителів. Ваш парк – місце, де «серце одпочине», він – один з найкращих візерунків Шевченкової писанки і нашої душі.